Отже, той шлях непривітний, і, як на перший погляд, досить дивно, що троє статечних чоловіків рушили від заводу до корчми «П'яні вишні» саме ним. Але довідавшися, хто ці люди і що їх спонукало віддати перевагу саме цьому шляхові перед «царським», тобто магістральним, ви махнете рукою, нехай, мовляв, ідуть собі з богом куди їм треба.

Перший з них, найвищий, з похмурим обличчям і насупленими бровами, той, що йде на крок попереду від інших і вимахує старомодним парасолем, — начальник конструкторського відділу тридцятишестирічний Прокопій Сапарев. Він одягнутий у широкий чорний плащ, на голові в нього м'який чорний котелок. Не випадково Сапарев іде попереду інших, хай і на один крок: як співробітник Інституту металознавства Академії наук, він вважає себе за найвидатнішого фахівця у цій галузі й готовий потягти парасолею кожного, хто спробує його повчати. Має легкову машину «вартбург», але не їздить нею: лікарі порекомендували йому більше бувати на свіжому повітрі, аби позбутися безсоння.

Позаду й трошки праворуч від Прокопія Сапарева крокує головний технолог заводу Спиридон Хафезов. Віку він непевного, коли про людину не скажеш, молода вона чи стара, можна гадати, що йому під сорок. Він на голову нижчий від Прокопія, але ширший у плечах, ступає твердіше й чіткіше, як сказав би військовий, «по-офіцерському». Хафезов також має підстави ходити по-начальницькому й не терпіти, щоб його випереджали, бо й себе вважає за видатного фахівця з металознавства, до того ж він співробітник того самого інституту при болгарській Академії наук. Але, на відміну від Прокопія, він стриманіший і не розмахує по-панському ніяким старорежимним парасолем; а все через своє походження: Прокопій із заможної сім'ї, а батько й діди Спиридона орендували землю споловини та ходили по наймах.