Край шляху між заводом і «П'яними вишнями» зеленіє кілька старих горіхів, завдяки яким з висоти пташиного польоту навколишній пейзаж, певно, здається більш болгарським, більш національним. Але як дивитися зі шляху, то на тлі згадуваних диких заростей вони не так-то вже й скидаються на болгарські горіхи, бо навколо останніх завжди так гарно, що просто любо поглянути, а місце, де ростуть ці дерева, не може похвалитися нічим гарним, приємним для ока. До того ж вони навіюють тривогу й неспокій, бо не так давно один з колишніх мешканців міста Н зарізав тут свою дружину, а потім і сам повісився на суку. Той підстаркуватий уже мешканець міста Н довідався про багатолітній зв'язок дружини з його начальником, що багато років був йому за вірного і нерозлучного друга. Такі чутки, а чи воно правда, того ніхто не відає, та й навіщо знати, адже й найстрашніша правда не може бути виправданням такого безумства.
Отож навіть і ті старі гіллясті горіхи з величезними кронами, під якими можуть сховатися в обідню спеку, — або, точніше, під якими колись ховалися отари рунистих овець, — навіть і вони не можуть пом'якшити непривітного характеру місцевості й лихої слави дороги, що пролягає по ній. Випадкові подорожні і в найбільшу жароту неохоче завертають у тінь старих велетів. Усі старі горіхові дерева схожі одне на одне, й випадковим подорожнім часто здається, ніби під кожним з них, надто ж у найжаркіші дні, польовий вітер розгойдує вішальника. Звичайно, це дурниці, горіх, під яким скоїлося лихо, тільки один, і всі його знають, але ж старі горіхи схожі, мов близнюки, а тут ще сонце припекло — чого не примариться людині!