Отже, всі троє статечних чоловіків не гинули за корчемним життям, хоч і частенько відвідували, корчму. Можливо, їх надихало й зводило докупи почуття дружби — вони ж були колеги, працювали в одному відділі, долали спільні труднощі. Погомоніти про роботу, відверто оцінити товаришів, та мало що… Прокопій був глибоко переконаний, що він найбільший ерудит у металознавстві, але Спиридон вважав себе за ще більшого знавця, а Димо в глибині душі зневажав обох. Спиридон нишком обурювався, що дирекція настановила Прокопія начальником відділу, і вважав себе значно достойнішим від нього не лише тому, що більше тямив у металознавстві, — як-не-як він син наймита, а Прокопій — лікарський синок, виходець із найбільш нестійкого прошарку старого буржуазного суспільства. Димо ж потішав себе, що вони обидва в майбутньому — ЗАЙВІ люди, бо їх цілком замінить кібернетика, і то найближчим часом! З інтегральними схемами й блочками пам'яті завбільшки як ніготь мізинця. Ці фахівці вже приречені історією, а бундючаться перед ним і дивляться на кібернетика, як на свого підручного.

— Димо, полічи-но мені оце!

— Карадимов, знайдіть оптимальне розв'язання оцього!

Який він їм Димо! Та ще, крім усього, Прокопій дуже скидався в його очах на Дон Кіхота, а Спиридон нагадував Санчо Пансу. Бажаючи розсмішити котрусь із своїх приятельок, він починав копіювати того чи того й завжди мав успіх. Але чомусь Дон Кіхот будив у них співчуття, хоч вони й сміялися з нього, а Санчо Панса — лише зневагу; Димо ж, навпаки, більше зневажав свого начальника, а Спиридонові часом навіть відкривав душу.

Отже, ніяка особлива дружба не єднала цих чоловіків, і було б наївно вважати, що їхні вечори в «П'яних вишнях» відзначалися особливою сердечністю. Вони мовчки випивали по чарці вина, перекидалися словом-другим і йшли разом на автобус. Спиридон Хафезов завжди виходив на передостанній зупинці, перед площею, аби дружина не бачила, що він повертається другим маршрутом.